Всі ми знаємо, з чого складається людина фізично. А з чого вона може складатись як особистість? Вірування, принципи, переконання, котрі сформувались як результат виховання та освіти. Люди, з котрими вона спілкується, котрі оточують в той чи інший період життя, залишаючи в нас свій незримий відбиток. Переглянуті фільми чи серіали, прочитані книжки. І, звісно ж, прослухана музика.
Цей текст не зовсім правильно було би називати «Улюблені альбоми», оскільки таких значно більше. Не зовсім правильно це було би називати «Найкращими альбомами», тому що насправді не всі з них на 10 з 10 навіть для мене, якщо дивитись на них холодно та відсторонено. І найголовнішими альбомами всього мого життя це не назвеш, тому що ще якихось років 5-7 тому цей список був би як мінімум частково, а можливо й зовсім інакшим. Тож, найкоректніший опис того, що увійшло в цей перелік – альбоми, котрі так чи інакше впливають на мене в даний період життя, так чи інакше охарактеризовують мене зараз. І як слухачку, і як особистість. Якщо щось в мені зміниться за час, поки цей блог існуватиме – відбудуться зміни й в списку.
The Maccabees - Given to the Wild (Art Rock, 2012)
Це не рейтинг, тому альбоми тут будуть розташовані в довільному порядку, але розпочати цей список з альбому, тематика котрого повністю присвячена змінам в людині та її світогляді з процесом дорослішання – доволі символічно. Третій і передостанній альбом в дискографії The Maccabees – їхня найпослідовніша робота. Він цілісний, атмосферний, змістовний.
Thom Yorke - The Eraser (Glitch Pop, Electronic, 2006)
Попри те, що сольна творчість – те, що я загалом люблю найменше з усіх робіт та проектів цієї особистості, дебютному сольному альбому Тома Йорка впродовж багатьох років вдається залишатися однією з основ мого музичного смаку в його нинішньому стані. Стриманий, мінімалістичний та холодний музично, в цьому компоненті він дуже відрізняється від альбомів Radiohead, але це дозволяє звернути більшу увагу на лірику, котра, як завжди, глибока й прекрасна.
Daughter – If You Leave (Dream Pop, 2013)
Дебютна платівка британського дрім-поп гурту Daughter – одне з найбільш болісних, але водночас і втішних місць, куди можна пірнути на 45 хвилин. Альбом, в котрому просто прекрасні абсолютно всі компоненти: від загальної «димної» атмосфери осіннього вечора, що витримана тут з першої до останньої секунди, до образної лірики та теплого, гірко-солодкого вокалу.
Frank Carter & The Rattlesnakes - Modern Ruin (Modern Rock, 2017)
Якщо раптом трапляється щось, через що емоції починають переважати над раціо – я зазвичай звертаюсь саме до творчості Френка. Зокрема – до другого альбому його гурту. Його пісні ніколи не відзначаються якоюсь вишуканістю чи делікатністю. Вони дуже прості, а лірика – максимально прямолінійна, але незмінно відверта, чесна. І емоційна. Саме за цим я сюди йду. Плюс щиро вважаю його дійсно хорошим вокалістом.
Editors - An End Has a Start (Post-Punk Revival, 2007)
Чому і чим для мене цей гурт є особливим, я не дуже вдало, але намагалась пояснити ось тут. А саме другий їхній альбом потрапив у цей список, тому що про нього я можу сказати, як про найулюбленіший альбом перших десяти років XXI століття. Саме в цьому жанрі, певна річ. Багато музики з 00х зараз відчувається дещо застарілою у першу чергу з точки зору закладених сенсів, цей альбом - ні.
Idles - Joy as an Act of Resistance (Post-Punk, Art-Punk, 2018)
Останні роки три-чотири постпанку загалом відведене дуже велике місце серед всього, що я слухаю щодня, зазвичай. Але, якщо потрібно обрати щось одне, як уособлення того, що мене приваблює в цьому жанрі, чому він є для мене важливим - це буде саме другий альбом Idles.
Sigur Rós - Ágætis byrjun (Post-Rock, Ambient, 1999)
Declan McKenna – Zeros (Glam Rock, Modern Rock, 2020)
Було би нечесним не додати в цей перелік альбом, котрий я абсолютно несподівано для себе три роки тому визначила найкращим альбомом 2020. Попри те, що той рік був дійсно багатим на чудові альбоми. І через три роки я все ще вважаю цю роботу, натхненну класикою глем-року та зокрема творчістю Девіда Бові, майже бездоганною роботою (в межах свого жанру в його нинішньому стані), в котрій порушена величезна кількість актуальних для нашої сучасності тем. Й досі залюбки повертаюсь час від часу до більшості пісень звідси. А якщо ж мені потрібно порекомендувати вам всього лише одну, але обов’язкову для прослуховування пісню, в котрій важливо осягнути кожне вкладене в лірику слово, провідчувати та осмислити кожен рядок – це буде ось ця.
Tame Impala – Lonerism (Psychedelic Rock, 2012)
Відчуття самотності, котре не зникає навіть попри оточення великої кількості людей навкруги – одна з ключових тем, що мене цікавить в творчості. Лірично. Тема доволі тонка, її дійсно легко перетворити в якусь опошлену щемку сльозодавилку. Але Кевіну Паркеру у його другому альбомі вдалося уникнути цього, «вдягнувши» її у форму трохи ніби зістареного штучно психоделічного року.
Florence + The Machine - Dance Fever (Pop Rock, Chamber Pop, 2022)
В цьому списку буде два альбоми, реліз котрих відбувся минулого року. Доволі цікаво співпало, що обидва вийшли в один день – 13 травня. Перший з них – найкращий поки що для мене альбом в дискографії Florence + The Machine: жвавий, динамічний, повний яскравих моментів та важливих феміністичних ідей.
The Smile – A Light for Attracting Attention (Art Rock, 2022)
Другий – альбом гурту, котрий може стати для мене замінником Radiohead, якщо вони раптом нічого більше не випустять. Це абсолютне й безумовне кохання з першого прослуховування і на довгі роки. Альбом, в котрому, на мій погляд, бездоганно все у всіх можливих аспектах.
Nothing But Thieves - Broken Machine (Modern Rock, 2017)
В мене не викликає жодного ентузіазму та захоплення те, що цей гурт зробив зі своєю творчістю після даного альбому, але Broken Machine я досі щиро вважаю однією з найсильніших робіт в так званому жанрі «альтернативний рок» в сучасному його стані. І, звісно, досі люблю та вважаю важливим для себе з певних причин. Тут купа хітів, динаміка, потужний та емоційний вокал, змістовна лірика. Чудовий альбом, просто чудовий. Вони оживили цією своєю роботою жанр – вони ж його і вбили роботою наступною.
Fiona Apple - When the Pawn... (Art Pop, Piano Rock, 1999)
Ще одна чудова робота, котра досі не відчувається застарілою попри доволі поважний для будь-якого музичного альбому вік у майже чверть століття. Подальші роботи міс Еппл трохи яскравіші, динамічніші та різноманітніші з точки зору текстурності треків, але саме до When the Pawn... я повертаюсь, якщо хочу насолодитися її вокалом, котрий для мого вуха – один з найприємніших серед жіночих. Крім того, цей альбом мені видається її найемоційнішою роботою.
Hozier - Wasteland, Baby! (Pop Soul, Folk Rock, 2019)
Насправді обидва альбоми Хозіера є однаково важливою частиною того, чим я є як особистість та слухачка. Його ідеї, сенси та переконання, що він вкладає їх в свою надзвичайно образну лірику, завжди резонують зі мною. Крім того, Ендрю - чудовий вокаліст. Але з часом помічаю, що саме до його другого альбому я звертаюсь частіше. Він однозначно трохи послідовніший та більш рівний за дебютну роботу. Єдиний недолік, що в ньому є – відсутність цієї пісні в треклисті.
Foals - Total Life Forever (Indie Rock, Art Rock, 2010)
За роки своєї не дуже рівномірної, але загалом чудової кар’єри, британці Foals мали доволі багато яскравих моментів. Але саме їхній другий альбом, котрий, попри доволі оптимістичну назву, є їхнім найбільш меланхолійним, я впродовж багатьох років продовжую любити від початку й до кінця.
Low Roar – maybe tomorrow… (Ambient Pop, Post-Rock, 2021)
Ну, тут не могло не бути альбомів Low Roar, просто не могло. Вони могли би бути в цьому списку всі, якби я сама собі не поставила умову - «один альбом від одного музиканта/гурту». Чому обрала сюди саме цей? По-перше, він - бездоганний, і про це в блозі є окремий величезний текст. По-друге, цей альбом – найголовніший зі стовпів, на котрих тримався мій глузд впродовж жахливого 2022, одна з основних речей, що допомогла мені проживати жахи минулого року. Тепер, коли Раяна більше немає, цей альбом, його останній прижиттєвий реліз, тематично присвячений процесу прийняття втрати, назавжди залишиться для мене найособливішим серед особливих.
Weyes Blood - Titanic Rising (Art Pop, Baroque Pop, 2019)
Періодичний пошук жіночих голосів, котрі були би приємними моєму вуху, привів мене до відкриття цієї співачки кілька років тому. І це була дійсно одна з найбільш чудових знахідок, оскільки Наталі Мерінг має не тільки розкішний вокал, а й щирі, поетичні, атмосферні пісні, котрі торкаються собою самих глибин серця.
Radiohead – A Moon Shaped Pool (Art Rock, 2016)
Ніхто з нас поки що не знає, чи буде цей альбом останнім в дискографії Radiohead, але навіть якщо так – це одне з найкращих завершень творчого шляху, яке тільки можна собі уявити, одне з найпотужніших. Але тут цей альбом, звісно ж, в першу чергу не через якісь його, скажімо так, «технічні характеристики» типу мелодійної складності, артовості, прогресивності і ось цього всього, а суто з особистих причин, через закладені в нього сенси, котрі є для мене важливими.
Father John Misty – God’s Favorite Customer (Chamber Pop, 2018)
Творчість Джошуа Тіллмена – те, що я можу назвати на 100% «моїм», таким, що абсолютно мені підходить в усіх можливих аспектах. І я, звісно ж, всю її люблю. Але найчастіше саме зараз вже доволі довгий час звертаюсь до пісень з його передостаннього альбому, в котрому він розповідає про свою боротьбу з депресією.
Everything Everything - Get To Heaven (Progressive Pop, Art Pop, 2015)
Не все в творчості цих британців я можу назвати однаково вдалим, але Get To Heaven вважається їхньою найкращою роботою не дарма. І для мене він є важливою складовою мого музичного смаку вже впродовж багатьох років. Яскравий, динамічний, багатошаровий, змістовний. Трохи химерний і дивний, але не занадто, він тримає на собі увагу слухача впродовж всього свого доволі великого хронометражу, хоча, безумовно, має кілька особливо гострих моментів, котрі змушують хотіти повертатись до них безліч разів.
Portishead – Dummy (Trip Hop, 1994)
Класичні речі стають класичними не просто так. Дійсно бездоганний в рамках свого жанру альбом, в якому немає жодного слабкого або блідого моменту. І дуже-дуже сумний.
Sam Smith - In the Lonely Hour (Pop Soul, 2014)
Творчий шлях Сема Сміта починався з дійсно хорошого, вартого уваги матеріалу. Чуттєвого і інтимного, такого, якому просто не потрібен жодний епатаж для привернення уваги до себе. В центрі уваги тут голос Сема, і він неперевершений. Щиро люблю цю роботу, а деякі пісні тут і досі розбивають серце, наче прослухані вперше.
Angel Olsen - All Mirrors (Art Pop, 2019)
Крім тематики, яка очевидно є близькою Енджел Олсен, оскільки так чи інакше зустрічається у всіх її роботах (плин часу і зміни, які він з собою несе), в All Mirrors я ціную те, наскільки він не тільки тематично глибокий, а й багатошаровий та атмосферний з точки зору звучання. Дуже інтимна, медитативна та цілісна робота.
Foo Fighters - Wasting Light (Post-Grunge, 2011)
Було би неправильним не додати до цього списку творчість гурту, саме з якого багато в чому і почалося для мене захоплення музикою. Не можу це не цінувати, навіть попри те, що зараз Foo Fighters не важать для мене так багато, як колись. Саме Wasting Light тут через те, що він був останнім, тим, після якого любов до цього гурту згасла. Довгий час цей альбом вважався кращим у FF. І до виходу But Here We Are це певною мірою було справедливим твердженням. Найбільш хітовий і цілісний.
Amy Winehouse - Back to Black (Pop Soul, 2006)
.png)
Для мене це один з тих рідкісних альбомів, в яких неможливо виокремити найяскравіші моменти. Через те, що цей альбом – один суцільний яскравий момент, він просто не містить в собі нічого блідого й невиразного, жодних прогалин. Бездоганне поєднання соулу, R&B з елементами джазу і надзвичайно потужним вокалом з унікальним тембром.
Damon Albarn - Everyday Robots (Art Pop, 2014)
Це може комусь здатись дивним, але зі всіх можливих робіт Деймона Алберна у будь-яких коли-небудь існуючих його проектах, найбільше мені подобається саме цей його сольний альбом. Дуже похмурий в своїй мінімалістичності і зовнішній стриманості, але насправді неймовірно емоційний, цілісний та атмосферний альбом, пісні з якого дуже добре запам’ятовуються.
Agnes Obel – Aventine (Chamber Pop, 2013)
Якщо мені було би необхідно дібрати музичний еквівалент визначення слова «вишуканість», творчість данської піаністки та співачки Агнес Обель – перше, що мені спало би на думку. Один з перших варіантів – точно. Доволі проста, мінімалістична, але неймовірно атмосферна та чуттєва.
Jeff Buckley – Grace (Alternative Rock, Art Rock, 1994)
Я навряд зможу сказати про цей альбом зараз більше, ніж я колись сказала в своєму відгуку на нього. Мені безмежно, невимовно шкода, що це єдина робота, яку ми маємо від цього надзвичайно талановитого автора і виконавця.
Blonde Redhead - Misery Is a Butterfly (Art Rock, 2004)
Є альбоми, любов до яких доволі складно обґрунтувати. Це – один з таких. Він просто містить в собі те, чому я зазвичай надаю перевагу в музиці. Делікатний, витончений, ніжний і похмурий, інтроспективний, спокійний, але емоційний. Elephant Woman може входити в будь-який список найболючіших пісень в історії сучасної музики.
cleopatrick – BUMMER (Modern Rock, Hard Rock, 2021)
Один з найочікуваніших дебютних альбомів останніх років, котрий абсолютно не розчарував. Канадці cleopatrick доволі відчутно змінили напрямок свого звучання з часів першого EP до цього альбому (різниця між ними – 5 років) і все ще продовжують це робити. Незмінним залишається те, за що мені колись цей гурт і сподобався – гостра лірика, манера її подачі і вокал. Хоча я безперечно ціную їхню жагу до експериментування в пошуках ідеальних себе, мені здається, що саме звучання BUMMER пасує їм найбільше, тому що єдиний недолік цього альбому полягає в тому, що він надто короткий.
Björk – Vespertine (Art Pop, Glitch Pop, 2001)
Одна з речей, характерних для мене, як для слухачки – нелюбов до вокалу Б'єрк, про який я завжди відгукувалась вкрай невтішно («киплячий чайник», «кішці наступили на хвоста» і т.п.). Крім того, її останні альбоми здаються мистецтвом заради мистецтва, без переважання суті на формою. Втім, Vespertine – не тільки проривна і багато в чому революційна для свого часу робота (з точки зору стилістики й звучання), а й найприємніша на слух її робота для мене. Дуже небанальне висвітлення найбанальнішої з тем в мистецтві – кохання.
Коментарі
Дописати коментар