Огляд maybe tomorrow… від Low Roar: про особливості (і трохи – про недоліки) одного з найкращих альбомів 2021

The places we played and the memories we made represent everything we forgot

Represent everything we are not

Ніколи не знаєш, де тебе зустріне те, що згодом стане важливим. Зокрема і знайомство з музикою, яка згодом стає улюбленою, іноді відбувається в найнеочікуваніших місцях. Ні, мені ще ніколи не доводилося "закохатися" з першого прослуховування в пісню, почуту десь в таксі чи, наприклад, посеред торгівельного центру. Але я ніколи не думала, що таке зі мною станеться у відеогрі, хоча б тому, що цей різновид розваг не входить в коло моїх звичайних інтересів (простіше кажучи - я не геймер ну от аж взагалі ніяк). Але вийшло так, що знайомство з Low Roar сталося саме таким дивним чином. І це був той доволі рідкісний випадок, коли тебе настільки захоплює та підкорює те, що вперше чуєш, що навіть забуваєш не тільки про якусь там гру, а й про те, як дихати. Я інколи картаю себе за те, що моя жага до пошуків нової для себе музики мабуть недостатня, якщо я не знайшла цей скарб раніше і самостійно. Але з іншого боку - він сам мене знайшов рівно тоді, коли це мені було найбільш потрібно.

Гадаю, не варто казати, що з тих пір до гри я майже не поверталася, а от дні, коли в моїх навушниках не лунає голос Раяна Каразії – велика рідкість, яка стається здебільшого тоді, коли я не слухаю зовсім нічого з тих чи інших причин. Щось в його дискографії мені подобається більше, щось – трішечки менше, щось я навіть не люблю настільки, що кожного разу, коли мені це трапляється, свідомо пропускаю. А от про maybe tomorrow… я би сказала, що він - ідеальний. Чи максимально наближений до того, щоби бути таким. Без порівнянь з кимось, а саме в контексті творчості Раяна Каразії. Тож з нагоди першої річниці цього альбому – про те, що відрізняє його від інших альбомів Low Roar та робить особливим.

Структурованість та цілісність звучання

Якщо слухати maybe tomorrow… уважно з першого треку до останнього (або передостаннього, а пізніше я поясню, чому), можна помітити, що кожен наступний трек починається так, як закінчується попередній, а кінець Clareland – це початок David. На початку кожної наступної пісні можна почути відлуння кінця попередньої. Іноді це дуже явно, як, наприклад, перехід між Stay Calm, Keep Quiet та Everything To Lose, а іноді справа буквально в часточках секунди, тому потрібно прислухатися, щоб уловити це. Таким чином, мелодійно цей альбом утворює собою коло.

Концептуальність та сенси

З точки зору ліричної складової про maybe tomorrow... з абсолютною впевненістю можна говорити як про перший концептуальний альбом Low Roar. У цьому сенсі я би порівняла його з романом, письмовим твором. Він поділений на окремі розділи, він має кілька сюжетних гілок, кожна з яких наповнена своїми персонажами та подіями, що з ними відбуваються. Але все це у підсумку, наче пазл, складається в єдину картину, історію, яка (на відміну від закільцьованої музичної складової) має початок, кульмінацію і логічне завершення.

Центральним персонажем є той, чиїм ім’ям названа перша пісня альбому. Саме крізь призму стосунків з Девідом (він же Дейв (ото так несподіванка), він же Капітан), розкривається основна тематика альбому, яку вже, в принципі, можна назвати класичною для творчості Раяна: сум та спогади, тісно зплетені разом. Щемлива, але водночас якась світла туга за минулим. Але, якщо в попередніх альбомах він торкається цього лише побіжно, тут цьому стану так чи інакше присвячений весь час. Він активно рефлексує над ним, аналізує його, свої відчуття. Ліричний герой то повертається подумки до свого дитинства, підліткових років, згадуючи батьківський дім, різні події, то рефлексує над теперішніми днями, думаючи, наскільки все за ці часи змінилось, зокрема й він сам:

Everything's forgotten even human touch

Am I wrong?

Тексти іноді натякають на те, що зустріч ліричного героя з людиною з його минулого - подія, на якій, можна сказати, зав'язаний весь сюжет - це те, що існує тільки в його думках, його власній уяві (можливо - сон, але напряму на це нічого не вказує). А самої цієї людини вже взагалі немає. У ліриці David знаходимо таке:

It's wonderful to see you, tell me where you've been?

Spying from above, I'm just guessing

 ***

Are you here just to meet me or to ask me up?

I've been sitting boiling in my half-filled cup

David, my old friend, I just need to know

Is it time to pack things up? Say goodbye? Kiss the wife one last time?

А у Sleep Peacefully - це:

While the fires fly

While we lose our fucking minds

You sleep peacefully

Тобто, спершу ліричний герой думає, що Девід за ним "слідкує згори", а тепер примарився йому, бо "прийшов" забрати з собою, а потім констатує, що той "спокійно спить". Я можу помилятись, але, здається, такі метафори вживають, коли говорять про тих, хто помер. 

Про "слідкування згори" йдеться й у Fucked Up:

Won't you come down?

Show me that smile

There’s no one around

And I know you've been watching

Me

Та жодного натяку, що йдеться саме про живу, реальну людину, і тут немає. Це скоріше схоже на чергове пригадування ліричним героєм того, про кого він не може забути, про кого не може припинити думати.

Частина з пошуком сенсів альбому буде неповною, якщо не згадати, що, як одну зі складових великої історії, у maybe tomorrow... Раян порушує ще одну традиційну тематику своєї творчості - переїзд. Тут потрібна хвилинка висвітлення бекґраунду: якщо хтось не знає, проєкт Low Roar був заснований Каразією у 2011 році після того, як він переїхав зі Сполучених Штатів до Ісландії, одружившись з ісландкою. Кумедно (і сумно водночас), що в Ісландії він прожив всього лише десь років зо 5 (там були написані два перших альбоми), але досі більшість тих, хто хоче якось прив'язати Low Roar до мапи світу, неодмінно обирають для цього саме Ісландію (дехто ще й Польщу, оскільки Раян жив там деякий час вже після розлучення). Досить дурною ідеєю є спроба якось географічно прив'язати музиканта, який народився в США, має литовсько-мексиканське походження, жив по кілька років у різних країнах і взагалі досить багато мандрує, ніде не вкорінюючись остаточно, раз і назавжди. Але сьогодні мова не про те. В maybe tomorrow... тема переїзду не менш (а може й більш) важлива, ніж в попередніх роботах Раяна, де вона теж час від часу фігурувала, оскільки, не торкнувшись її, неможливо повною мірою проаналізувати закладений в альбом концепт, адже це - невід'ємна його складова, невід'ємна частина загальної історії, без якої вона не буде повноцінною, тому що це - одна з причин виникнення спогадів, сумування за минулим.

В пісні Hummingbird він констатує той факт, що їде, просячи батьків не хвилюватись за нього:

Don't cry for me, I'm the talk of the town
And don't worry, mother
I blow kisses to you while the sun's going down
Tell dad I'm alright and I'll see him around
Maybe tomorrow

І, здавалося б, що може піти не так, але у Stay Calm, Keep Quiet, одній з найтривожніших пісень альбому, ліричний герой розповідає про стан, з яким він зіткнувся вже після переїзду в нову країну: панічні атаки, відчуття самотності, велике психологічне навантаження:

Show me the door

I'm starting to panic

Am I overthinking?

Am I falling apart?

Цей стан підкреслюється й мелодійною складовою: різкі, поривчасті звуки, химерні голоси, що стикаються, перебиваючи один одного, поступово зростаючий темп мелодії, що йде врозріз вокальному малюнку тощо. Ця пісня - кульмінація альбому.

Та зрештою ліричний герой приходить до висновків, що життя складається з певних етапів, кожен з яких коли-небудь завершується. Це може викликати паніку:

What if you leave me?
What if this ends?
Would my friends, they'd believe me?
Would it even matter then?
And what if the sky falls in a fiery blend?
Tell me how this will end

Але загалом це нормально і навіть невідворотно:

People come and go
We try to suss out when
But that's how the story goes
That's how the story ends

Тому maybe tomorrow... - це також (абсолютно точно навіть в першу чергу) історія про необхідність навчитися відпускати, а у певному сенсі й змирятися з втратами, які, так чи інакше, неминучі в житті кожного, приймати їх. Історія про любов і смерть.

В Bye Bye ліричний герой вирішує поставити крапку в цій історії та йти вперед, не озираючись на цей період свого минулого, прощаючись з ним, але усвідомлюючи, що це все ще є і завжди буде важливою частиною його життя:

If you love me, David, please just let me go

You meant more to me than anyone will know

So bye (Bye, bye, bye), bye-bye

Bye (Bye, bye, bye), bye

This is goodnight, this is goodbye

Як можна побачити з наведених вище прикладів, лірика Раяна (як завжди) дуже інтимна, особиста. Це все - його досвід. Але це й універсально про кожного, тому що щось подібне або вже знайоме багатьом, або обов'язково стане знайомим рано чи пізно. Альбом спонукне замислитися про щось своє власне, відрефлексувати певні речі, що вам болять.

Мелодійна складова

Останній на даний момент альбом Low Roar – наймасштабніший в дискографії Раяна. Найамбітніший з точки зору того, як це зроблено технічно, а не тільки з точки зору якоїсь сенсової наповненості. 

Попри те, що всі особливості maybe tomorrow…, які роблять з нього концептуальний альбом, тажож перетворюють його на маленький та замкнений на самому собі мікросвіт - всередині він величезний. Це безмежний ембіентно-построково-дрімпоповий звуковий космос, левітувати в якому можна нескінченно, щоразу відкриваючи для себе щось нове, щоразу помічаючи нові нюанси та відтінки, насолоджуючись всім тим, що ви у ньому знайдете, побачите та відчуєте. Кожній пісні є чим здивувати слухача, кожна з них унікальна, багатошарова, багатогранна. Чого варті лише Fade Away та Stay Calm, Keep Quiet, мелодійний малюнок яких змінюється кілька разів впродовж їхнього звучання, додаючи нових барв до загальної атмосфери, на яку тут грають ідеально також найкоротші та найпростіші на перший погляд Sleep Peacefully та Burial Ground, а також переважно або ж повністю інструментальні Captain та Clareland. 

Водночас, незважаючи на те, що в кожній із цих пісень дуже багато всього: і смислів, і звуків, їм якимось дивним чином вдається залишатися повітряними. І, звичайно ж, вдається добре доповнювати одна одну, поєднуватись. Завдяки цьому альбом не стомливий всупереч хронометражу в годину, який багатьом міг би здатися надмірним (і часто таким і є, тільки не тут).

Але слухачеві потрібно бути готовим до того, що ця глибочезна (і досить експериментальна) робота, сповнена неймовірної краси, таємниць і важливих думок, буде вибагливою до нього: озбройтесь не тільки навушниками, а й уважністю. Це категорично забороняється слухати фоном під якісь буденні справи: альбом вимагає повної концентрації на собі (і якщо детальним "розжовуванням" сенсів я вас не налякала, то тепер вже точно 😂).

Щоб ви не сприйняли прослуховування maybe tomorrow... як якусь важку працю, до якої потрібно готуватися фізично і морально, маю сказати, що він надвичайно круто працює як джерело або ж інструмент у певному сенсі ескапізму, цілком огортаючи собою слухача, поглинаючи його у свій світ і так даючи можливість відволіктися від світу навколишнього. У вас просто має бути година вільного часу, яку ви можете присвятити лише йому і нічому більше. Повірте, він цього абсолютно вартує.

Вокал

Який я у випадку Раяна назвала би кришталевим склом, з котрим той щоразу надзвичайно майстерно працює. Крихкий та делікатний, дуже витончений. Багатогранний та сяючий у "готовому виробі". Але водночас я цілком усвідомлюю, що це - один з тих досить специфічних голосів, ставитися нейтрально до яких не виходить: ви або любите слухати такий чоловічий тембр, або він вас дуже дратує. Неважко зрозуміти, що особисто я належу до категорії тих, кому він подобається. І на ось такому дивному, загадковому та незвичайному космічному тлі звуків, що його пропонує maybe tomorrow..., він починає грати для мене абсолютно новими барвами.

Таке магічно-химерне звукове тло – єдине, що може конкурувати з вокалом Раяна за привертання до себе уваги у пісні. Коли він звертається до свого альтернативно-фолкового коріння, або "спрощує" пісні, просто акомпануючи собі на акустичній гітарі чи піано - мелодія взагалі перестає мати хоч якесь мінімальне значення, тому що голос забирає на себе всю увагу слухача. І навіть у переважно построково-дрімпопових, електронних 0 та Once In a Long, Long While... це все ще було не так: мелодійна складова цих альбомів виступає лиш приємним (але й не завжди вдалим) доповненням до вокалу. А тут він просто органічно розчиняється у музиці, стаючи невід’ємною складовою загального звукового наповнення альбому, не гублячись у ньому, не перестаючи бути важливим. І це дає зовсім новий слухацький досвід сприйняття творчості Low Roar.

Обкладинка

До maybe tomorrow... обкладинки альбомів Low Roar були просто естетично привабливими – не більше того. Сказати, що вони якось особливо пасують матеріалу, доповнюють чи підкреслюють його, не можна було. Обкладинка цього ж альбому надзвичайно образно та дуже точно розкриває всю його сутність. Ось ця дивна та абстрактна холодна синя багатошарова безодня – це буквально те, у що ви пірнете з головою, вирішивши послухати maybe tomorrow..., це те, чим він є. Назва альбому на обкладинці розташована ось тут:

І про недоліки

Головний (для мене загалом єдиний, але досить суттєвий, за який мені щоразу хочеться трохи сварити того, хто це накоїв) мінус maybe tomorrow... - наявність в ньому Everything To Lose в трохи скороченій (а саме – на 12 секунд), але загалом такій же, як основна, сингл-версії останнім треком. Минув рік з моменту релізу, а я так і не збагнула, навіщо вона там. Наскільки б сильно мені ця пісня не подобалася, але двічі в альбомі вона просто не потрібна, навіть якщо б звучала хоч трішечки інакше, а не була просто обрізана. Якби не це, про цей альбом можна було б говорити як про такий, у якому немає нічого зайвого чи недостатнього, про такий, у якому все знаходиться там, де й має бути.

Більше того - наявність цього треку можна було б навіть пробачити та зрозуміти, виправдавши тим, що це позитивно впливатиме на загальну кількість прослуховувань альбому на стримінгах чи щось типу того, якщо б maybe tomorrow... не мав всіх тих особливостей структури та концепції, про які я розповідала вище, та був би просто собі звичайнісіньким альбомом з випадково зібраних під одну обкладинку пісень, які ніяк одна з одною не корелюють. Дванадцятий трек, що, фактично, дублює трек восьмий, руйнує те, що є для цього альбому критично важливим. Якщо у якості восьмого треку ця пісня працює ідеально, знаходячись рівно там, де вона має бути, у якості останнього, додаткового треку, вона виглядає каменем на дорозі, через який ви перечепитесь та розіб'єте лоба чи коліно, зіпсувавши собі враження про прекрасну прогулянку. Тому раджу уявити, що його там просто не існує, завершуючи прослуховування інструментальною Clareland, ок?

І ще одне. Це вже не недолік і навіть не причіпка з мого боку, але просто шкода, що не всі пісні альбому мають ось таку візуалізацію у Lego-стилістиці, тому що це щось чарівне. Дуже крута ідея, яку можна було би розвинути до повноцінного серіалу, який доповнював би собою концепцію альбому, візуалізував її.

Останнє - також не мінус особисто для мене, але знаю, що для багатьох проблема з цим альбомом полягає у тому, що він виявився занадто легеньким доторком. Зазвичай це люди, котрим з цим альбомом не вдалося встановити емоційний зв'язок. Я ж сприймаю це, як особливість його атмосфери. Його емоційність є досить стриманою. Вона не розплескується навкруги, а кипить у замкненому просторі, всередині. Це не та емоційність, яка істерично кричить, розбиваючи тарілки о стіни. Це емоційність стомленого, зболеного погляду, який може сказати вам про стан людини більше, ніж будь-які слова.

А якщо спробувати порівняти пісні з maybe tomorrow... з чимось, що можна потримати у руках, вони - наче листки паперу, на якому надрукований той самий роман. Ніби й зшиті в книгу під спільну обкладинку, тримаючись так купи. Але вони неодмінно розлетяться кімнатою, якщо ви вирвете їх з книги, покладете на стіл, відкриєте вікно, а з нього в приміщення увірветься потужний порив вітру.

Ні, вони досить добре запам'ятовуються і в жодному разі не втрачають закладеного в них сенсу, знаходячись поза контекстом альбому (в якихось збірних плейлистах, наприклад), але не справляють того враження, яке можна отримати, прослухавши альбом повністю, послідовно (і не забуваючи ігнорувати трек №12, тому що його не існує). Майже кожній з них дійсно трохи бракує власної ваги, щоби мати потенціал хітовості в традиційному розумінні цього терміну, бракує пульсу та динаміки. Хоча маю підозру, що створювати хіти в традиційному сенсі цього поняття і не було метою автора, та все ж. Не дуже уявляю, наприклад, ситуацію підспівування глядачами цих пісень на концерті. Але цілком уявляю, як вони їх будуть зачаровано слухати, тому що кожна з цих пісень дійсно гіпнотично прекрасна.

А якщо ви ще не знайомі з цим альбомом, річниця релізу - гарний привід виправити це. Послухайте maybe tomorrow... на улюбленій стримінговій платформі. Також напишіть в коментарях, що ви думаєте про цей альбом, якщо слухали його.