Low Roar – Low Roar (2011): огляд альбому

 I don't need a body or a face

I found a place where I can go now

Can go now

Simply gone but not erased

29 жовтня 2022 року. На годиннику – близько десятої вечора. На екрані смартфона з'являється сповіщення Instagram про те, що в профілі Low Roar опубліковано новий допис. Я беру його в руки, відкриваю додаток з надією, що це, можливо, щось про майбутній альбом, якийсь анонс. Або щось про багатостраждальний тур, котрий все ніяк не міг відбутись через пандемію. Але бачу, що цей новий допис виявляється некрологом. Це виявляється повідомленням про смерть, про те, що Раян... пішов. Назавжди. Спочатку мені дуже хотілося вірити, що це – дурний, дуже невдалий жарт, але доволі швидко з’ясувалося, що, на жаль, правда. Було би недоречним розповідати, що саме я відчувала в той період, але це був перший (і, сподіваюсь, останній) випадок, коли смерть людини, яку я не знала особисто, котра не була мені близьким родичем або ж другом, вдарила по мені аж настільки сильно. Ніби я втратила когось надзвичайно важливого. І це дійсно так.

Коли перший шок більш-менш минув, я зрозуміла, що не можу нічого з цим не робити. А єдине, що я, власне, можу, оскільки маю музичний блог і він стабільно набирає хоч якусь мінімальну кількість відвідувань – говорити про творчість Low Roar, робити все від себе залежне, щоби музику Раяна слухали і пам’ятали, а можливо й відкривали для себе ті, хто не був з нею знайомим до (зрештою, однією з причин створення цього блогу було те, що мені страшенно кортіло розповісти про maybe tomorrow якомога більшій кількості людей). Тоді на календарі було десь 3-4 листопада і саме час писати про ross., тому що днями йому виповнювалося на той момент три роки. І от зараз, майже рік по тому, настав час розповідати про дебютний альбом Low Roar, котрому 1 листопада виповнюється 12 років. Пробачте мені, будь ласка, непристойно довгий вступ та надмірну сентиментальність. Давайте почнемо.

А почати, мабуть, потрібно з передісторії, яка полягає в тому, що впродовж восьми років, з 2002 по 2010 рік, Раян був фронтменом не надто успішного американського альтернатив-рок гурту Audrye Sessions. Вони виступали переважно в маленьких клубах та на місцевих фестивалях, а також у якості "розігріву" для концертів більш відомих команд, за час існування випустивши повноформатний альбом та кілька EP.

Гурт розпався, а Раян - одружився та переїхав на батьківщину дружини, в Ісландію. Влаштувався на звичайну роботу щоб мати можливість утримувати новостворену родину, думав, що більше ніколи не займатиметься музикою. Але творче, на щастя для нас всіх, в ньому перемогло. Спочатку він писав музику просто для себе, для розради, а потім, заручившись підтримкою відомого звукоінженера та продюсера Ендрю Шепса, з котрим потоваришував ще в США та дружба з яким була настільки близькою та міцною, що згодом Раян називав Ендрю своїм другим батьком, вирішив все ж створити альбом. Ендрю настільки вірив в талант Раяна, що заснував для нього лейбл, на якому були випущені всі альбоми Low Roar, зокрема - дебютний.

Люди, котрі не знають біографії Раяна та тільки-тільки починають знайомитися з його творчістю в межах Low Roar, часто думають, що він, власне, сам був з Ісландії, відмічаючи, наскільки "по-ісландськи" звучить його музика. Хоча насправді з цією країною пов'язаний доволі короткий період його життя, а до музики з подібною атмосферою він тяжів ще задовго до створення Low Roar. Це відео, наприклад, датується 2009 роком.

Хоча, безперечно, переїзд наклав свій відбиток на те, яким дебютний альбом Low Roar вийшов в першу чергу тематично, оскільки Раян тут освітлює свій стан, викликаний, зокрема, зміною обстановки, звичного плину життя, віддаленістю від рідного дому, складністю адаптації в новій країні. Як і всі наступні роботи Low Roar, дебютна вражає щирістю та відвертістю. Раян говорить зі своїм слухачем доволі прямо, розповідаючи йому про власну депресію та проблеми з алкоголем через неї, про зневіру та зраду, про довіру і надію.

I'm helpless and hopeful to remain so
You're reckless and ready to have a go
The silence sent a scream into the cold
I'm pessimistic even though
I hope, I hope

Саме гранична чесність з аудиторією – одна з причин, чому з творчістю Low Roar так легко відчути близькість та спорідненість. Одна з причин, чому з нею таку спорідненість відчула особисто я. А конкретно тут вона ще й нівелює собою те, що для більшості випадкових слухачів може виявитись недоліком альбому: те, наскільки просто, рівно та подекуди навіть монотонно звучить дебютна платівка Low Roar. Також багатьох бентежить дещо хаотичне поєднання стандартного інді-фолку з моментами електроники, котрі можна зустріти в дебютному альбомі час від часу. Очевидно, що це було спробою знайти свій оптимальний шлях надалі в творчості.

І дійсно, у порівнянні з наступними роботами, дебютний альбом є дуже мінімалістичним і простим. Тут немає багатошаровості та об’ємності звуку, які потім, в наступних роботах, будуть характерними для творчості Раяна. Але це є аж ніяк не недоліком, а скоріше просто особливістю цього альбому, яка сприяє створенню в ньому камерної, дуже інтимної атмосфери, котра й тисне, але водночас й підкреслює собою пригнічено-спустошений стан самого ліричного героя, створює та передає потрібний настрій. Темної та холодної атмосфери, яку освітлює собою крихітний вогник, що мерехтить десь, де саме – не видно через густий осінній світанковий туман. Цей вогник – Раян, його голос.

Для мене ж особисто єдиною прикрістю щодо дебютного альбому Low Roar є той факт, що в ньому відсутня пісня, рядки з якої я використала в якості епіграфу до свого чергового сплеску графоманства, заснованого на ґрунті величезної любові до музики Раяна Каразії. Не знаю, чому Idiot все ж не ввійшла в фінальний треклист, але тепер назавжди ми маємо її лише у вигляді відео, викладеного колись дуже-дуже давно Раяном на його YouTube-канал (про всяк випадок: там у другій половині відео є певні проблеми зі звуком, тож не лякайтесь – з вашими девайсом чи гарнітурою все гаразд). Мені ж здається, вона чудово б спрацювала в якості заключного треку дебютного альбому. А тепер, коли Раяна вже рік немає з нами, слова "simply gone but not erased" звучать дуже символічно. Він просто пішов, залишивши нам те, що ніколи не буде стертим, забутим - свою творчість. Залишивши те, що ніколи не дозволить забути про нього. 

Якось особливо складно завершувати цей, вже останній текст про прижиттєві альбоми Low Roar. Тому що всі ці тексти мали бути прижиттєвими. Це помилка, котру я ніколи не зможу виправити. Пробач, Раяне. Пробач і дякую тобі за все, що ти залишив цьому світу.

І я, звісно, традиційно нагадаю вам, що ви можете послухати альбом Low Roar на улюбленій стримінговій платформі. Також сподіваюсь, що мої розповіді спонукнуть хоч когось з читачів відкрити для себе творчість цього музиканта, якщо ви не зробили цього раніше, чи дізнатись про нього те, чого ще не знали, зацікавитись ним.